Повномасштабне вторгнення російської федерації перетворило мільйони українців на волонтерів. Кожен, як може, сьогодні допомагає нашій армії. Долучилися до волонтерського руху й відомі українці. Сайт «Є» поспілкувався із зіркою «Ліги Сміху» та лідером команди «Наш формат» Володимиром Черняком з Кам’янця-Подільського.
Відомий гуморист, повернувшись із Києва до рідного міста, пішов у добровольці, проходить військовий вишкіл та паралельно почав волонтерити. З допомогою небайдужих йому вдалося зібрати кошти і купити для ЗСУ уже 7 автомобілів, які він називає «добромобілями». Попри все Володимир не втрачає почуття гумору і висміює окупантів. Його відео з куркою-біологічною зброєю стало вірусним і вже другий місяць гуляє соцмережами. Комік розповів нам, як зустрів війну, як допомагає військовим та чому українці сміються навіть через сльози.
— Зараз я у Кам’янці-Подільському, завтра буду на Донбасі, післязавтра, якщо все вийде, буду прямувати на Волинь.
Останні 8 місяців я мешкав у Києві, старався там себе знайти в гумористичному плані, розвиватися і навчатися. Але коли пішла мова, що буде вторгнення, нам сказали, що можливо, роботи не буде. Ну і 23 лютого я сказав сім’ї, що треба їхати. І ми поїхали так, як і всі. Ми поїхали з Києва 24 лютого, за годину до обстрілів.
— Мені всі так кажуть, що ніби я знав. При чому кажуть люди такі, що самі мали би знати. Але я не знав нічого, просто якась така чуйка спрацювала. Мені вдалося уникнути і вибухів, і корків, які утворилися на виїзді з міста.
— Я з тих людей, що не готуються, в мене завжди бак в автомобілі порожній, лампочка завжди горить і навіть складається враження, що машина їде без пального. Тому ні, я не готувався. Я не вірив, що це може статися. Мені здавалося, що це просто залякування, щоби якось дипломатично на нас впливати, залякати Європу і світ. Думав, це такі собі «дорогі понти». Тому планів не було. Я мав вивезти сім’ю і повернутися в Київ. Навіть думав, що через тиждень треба повертатися всім, бо ж в малого навчання. Але все так склалося, і перші дні я думав, що це страшний сон. Сидів читав новини, а потім взяв і придумав цю двіжуху — збирати хлопцям на добромобілі, пішов на військовий вишкіл і почав усе робити, щоб допомогти військовим.
— Придбали сім автівок уже. Спочатку це було для Центру розмінування, бо хлопці отримали великий спектр завдань. Шукали бус, і з людьми зібрали на нього 5 тисяч доларів. Далі пішов запит від інших частин. Нещодавній запит — хлопці потрапили під ракетний обстріл, у них спалили все — машини, речі повністю.
Зараз Володимир збирає кошти на нові автівки для військових. Фото instagram.com
— Не можу сказати, що люди не дають гроші. От як буває, кажуть: «Ми хочемо купити автівку військовим». Є знайома сім’я — Діма і Альона, ми їм вели весілля, вони нас підтримували на «Лізі сміху». Я їх звів напряму з військовою частиною, і вони купили. Розкажу ще цікавий випадок. Пані з Америки скинула 500 доларів на добромобіль. А потім через два тижні вона каже: «Володю, ми хотіли скинути ще 500 доларів, але померла колишня жінка мого теперішнього чоловіка, то ми скинемо 2 тисячі доларів — бо ми звільнилися від певних комунальних платежів». В неї навіть в інстаграмі немає інформації, хто вона. Вона вже в особисті повідомлення мені скинула свої фотографії. Це лікарі, вони дуже переживають за Україну. Її звати Ірина, і я кажу: «Ірино, ми спеціально один добромобіль назвемо «Від Ірини». Доб’ємо трохи, бо в середньому автомобіль коштує десь 3,5 тисячі доларів, плюс треба зверху десь 500 доларів на обслуговування, тому що авто десь 2001-2002 років випуску. І вона така: «Ой, мені так приємно». А це мені приємно, в мене просто шок, що люди можуть так допомагати. Є перекази і 9 гривень, і 6 гривень. І я їм так само вдячний, бо їх може бути багато.
— Так, збір завжди триває, я можу не щодня звітувати в інстаграмі, щоб воно не примелькалося. Я стараюся теж виставляти якось у контексті. Або з жартом, або ціленаправлено про якийсь автомобіль конкретний. От на Великдень я опублікував пост, що хто скине на добромобіль, в того будуть найміцніші яйця. Люди дуже реагували і на жарт, і на все, вони долучаються. І я дуже їм вдячний, бо без людей нічого не працювало би.
Зараз відправляємо автомобіль для морської піхоти — хлопців, які готові до захисту Одеси, які вже втратили багато побратимів. І мені командир батальйону каже: «Українець, який допомагає, він нічим не гірший за солдата». Армія без народу — ніщо. Завдяки саме єдності ми можемо боротися і перемагати. Якби працювала тільки армія без народу і світової підтримки, були би великі втрати. Я не можу сказати, що ми би програли цю війну, тому що наші хлопці — еталон бійців, але наша допомога, цей тил, мені здається, їх рухає також.
— Я зараз живу, скажемо так, в зятях, я тут жив до того, як в Київ переїхав. І тут живе бабуся дружини, вони тримають якусь курочку. Тож коли почався в наших недосусідів цей маразм про біологічну зброю, я кажу: «Юля, треба мені зняти ролик». Вона каже: «Як треба, то пішли. Тільки ти вибирай курку яка гарніша, бо ж людям будемо показувати». Ми вийшли на город, зняли відео, і воно просто розірвало інтернет.
Переглянути цей допис в Instagram
Другий розрив був тоді, коли я сфоткався на Укрнафті і написав, що я в Чечні. До мене потім з генерального управління Укрнафти телефонували, дякували! Вони хотіли запустити челендж «Я в Чечні» і за кожну відмітку Укрнафти мали перераховувати 10 літрів палива на ЗСУ. Але почали бомбити нафтобази, то відмовилися від ідеї, бо вирішили не світитися. Але дали 100 літрів бензину нам для перегону автомобілів на схід і допомагають армії.
Черняк спародіював фото лідера Чечні Кадирова. Колаж: elegraf.com.ua
— Мені здається, що ми такі биті життям. Щоб не плакать, я сміялась — це про українців. У нас немає нічого, що може нас засмутити, що може нас зламати. У нас немає царів, ми не пригноблені. Ми люди, які працюємо і можемо відпочивати. Мені здається, що українці не подібні ментальністю ні на кого. Нас не потрібно під жодні рамки підтягувати. Ми інші. Ми трудолюбиві, веселі. Я вважаю, що цього немає ні в кого. Не сміятися ми не можемо, бо наш сум — наш ворог. Якщо ми бачимо біду, ми сумуємо всі разом, але якщо ми бачимо привід для сміху — ми сміємося. Тому що ми живемо.
— Я пішов з самого початку на військове навчання, ми займаємося на полігонах, і прийняли присягу добровольчого батальйону. Ми рухаємося, відповідно до наказів.
Коли мені сказали, що треба чимось одним займатися, у зв’язку з війною, я не зміг визначитися з одним напрямком. Зараз кожен повинен показати надможливості. І наші хлопці, кожен боєць показує надможливості. Це не звичний режим, що 8-годинний робочий день, ввечері прогулявся — ні. Ми тут, де тихо, повинні працювати, як хлопці в «Азові», вони 24/7 працюють. І ми повинні працювати, щоб їм було легше, щоб перемога була ближче. Якщо ми хоч на секунду можемо наблизити перемогу — треба робити це.
— Весь світ вже це розуміє. Навіть противник розуміє. Я впевнений, вони шукають шляхи, як нас зламати, але це неможливо.
— Мені здається, що протягом двох років у нас народиться нова Україна. І міста, які на щастя, не зазнали руйнувань, будуть трішки гіршими за ті, що зазнали. Кожна успішна країна буде вважати за честь відбудувати якусь вулицю, місто, район, архітектурну пам’ятку. Мені здається, на наших очах народиться нова Україна, яка стане меккою туризму, сильної енергії, духу боротьби. Відбою від туристів не буде, відбою від інвестицій не буде. Буде дуже багато грошей і нам їх треба в країну, в людей.
Я дякую цій країні, що я українець.
Я би хотів, щоб коли ми будемо взети одну з машин на передок, нам сказали: «Все, перемога, не везіть!» І ми такі не будемо знати, що з нею робити.
